З інтерв’ю 10 червня 1998 р., Київ
Закінчивши в 1940 році біологічний факультет Київського університету, а після перемоги у Великій Вітчизняній війні лікувальний факультет Київського медичного інституту, я почала працювати в Інституті клінічної фізіології ім. А.А. Богомольця АН УРСР у відділі, керованому М.М. Сиротинім, засновником української школи гіпоксистів.
Микола Миколайович Сиротинін науково обґрунтував використання гіпоксії для лікування багатьох захворювань. Ще в 1940 році він і його співробітники лікували хворих, що страджали бронхіальною астмою в барокамері. У 1949 році за пропозицією М.М. Сиротиніна і під його керівництвом я взяла участь в високогірної експедиції Інституту клінічної фізіології АН УРСР на Казбек. З 1950-го року ці високогірні експедиції стали щорічними. В цей же час ми з М.М. Сиротиніним і колегами почали створювати Ельбруську медико-біологічну станцію Інституту клінічної фізіології ім. А.А. Богомольця (згодом Інституту фізіології ім. А.А. Богомольця АН України). Створення станції почалося з наметового табору. Через пару років з’явилися фанерні будиночки, потім будиночки з вагонки. В 1972 році з благословення директора інституту П.Г. Костюка була побудована чудова цегляна будівля для лабораторії і співробітників, а дещо пізніше – житловий комплекс для співробітників і готель для хворих, які приїздили лікуватися в Приельбруссі, унікальний Барокомплекс.
М.М. Сиротінін був основоположником методу гіпокситерапії. Починаючи з 1951 року під його керівництвом я і мої колеги стали лікувати гірським кліматом хворих, в захворюваннях яких велику роль відігравала киснева недостатність. За пропозицією М.М. Сиротиніна і академіка АН УРСР психіатра В. Протопопова ми почали лікувати в Приельбруссі хворих з кататонічною формою шизофренії. Результати перебування хворих в горах були обнадійливі. Двоє з 11 хворих, лікувалися в Приельбруссі в перші два роки, стали практично здоровими. Згодом психіатри доктор медичних наук С. Расін і П. Бирюкович неодноразово проводили лікування хворих на ЕМБС.
З 1952 року разом з П’ятигорський бальнеологічним інститутом за пропозицією М.М. Сиротиніна кандидат медичних наук Н. Шумицька стала лікувати хворих на бронхіальну астму, що дало дуже гарні результати. Успішно лікували також хворих вторинним недокрів’ям.
Ельбруського медико-біологічна станція (ЕМБС) Інституту фізіології АН Україна стала всесоюзним центром наукових досліджень в області гіпоксії. В даний час нею завідує учень М.М. Сиротиніна доктор медичних наук П.В. Білошицький. Більше 40 експедицій на Ельбрус було проведено під керівництвом спочатку М.М. Сиротиніна, а потім моїм.
На ЕМБС ми з П.В. Білошицький кожні два роки проводили «Ельбруські бесіди», на яких обговорювалися результати проведених досліджень та намічалися їх подальші шляхи. У цих бесідах брали участь фахівці в області гіпоксії всього Радянського Союзу, а в останні роки — багатьох держав СНД. На станції побували провідні фахівці в області високогірній фізіології Ч.Хаусон і Дж. Вест.
За час моєї роботи в Інституті фізіології я захистила в 1954 р. кандидатську дисертацію, а в 1964-м — дисертацію на степінь доктора медичних наук. До початку роботи в Інституті фізкультури мною вже було опубліковано три монографії.
Майже 20 років я займалася дослідженнями вікових особливостей реакції організму на кисневу недостатність, вивчала зміни психічної функції і вищої нервової діяльності, дихання, кровообігу, крові, споживання кисню організмом дітей дошкільного, молодшого і старшого шкільного віку, юнаків і дівчат, осіб середнього, похилого та старечого віку. Результатам цих досліджень присвячена моя монографія «Нестача кисню і вік». У ній підкреслюється особлива чутливість до нестачі кисню в період статевого дозрівання. Цей період вимагає до себе особливої уваги, обережного підходу: при високій чутливості до гіпоксії підлітки добре адаптуються до гірського клімату. Значно знижена витривалість до гіпоксії у людей похилого віку.
Великий обсяг проведених досліджень різних типів гіпоксії дозволив мені в 1979 р істотно розширити класифікацію гіпоксичних станів, запропоновану в 1949 році М.М. Сиротиніним. Ця нова класифікація заснована на системному підході дослідження гіпоксичних станів, на етіо-патогенетичному принципі, на концепції про кисневі режими організму, запропонованої нами з Н.В. Лауер, що дозволяє кількісно оцінити швидкість надходження кисню в легені, альвеоли, доставки його кров’ю до тканин і напруги кисню. Таким чином, були розроблені об’єктивні критерії для оцінки різних типів гіпоксії і їх ступені. За цими показниками стало можливим визначати стан здоров’я людей, що має велике значення для вибору методу лікування.
Разом з доктором медичних наук С.А. Гуляром і академіком Болгарської академії наук Врбановой ми вивчали дію місячного перебування і роботи в підводних будинках (на глибинах 15, 30 і 100 м) Інституту океанології АН СРСР на організм акванавтів, розробили рекомендації для оптимального складу газового середовища для дихання людей, працюючих на цих глибинах. У Приельбруссі ми допомагали співробітникам Інституту медико-біологічних проблем в організації тренування космонавтів в горах. Ми обстежили альпіністів збірної команди СРСР перед сходженням на найвищі вершини світу — Еверест і Канченджангу, здійснювали відбір спортсменів та рекомендації по їх підготовці. Альпіністи успішно впоралися з поставленими перед ними завданнями.
Десять років ми вивчали дельфінів, результати досліджень підсумовано в монографії «Dyhanie і кисневі режими організму дельфінів» (мої співавтори — доктор медичних науки І.Н. Маньковская, доктор техн. наук А.Г. Місюра). З рисаками працюємо з докторантом С. Козловим. Вперше охарактеризована реакція організму коней на вдихання повітря з різним вмістом кисню і вперше проведене інтервальне гіпоксичне тренування коней, що значно підвищує їх рухливість.
У 1982 році я стала працювати в Київському державному інституті фізичної культура та спорту, співробітникам якого надавала консультативну допомогу при створенні науково-дослідницької проблемної лабораторії. Ми прийняли участь у роботі комплексних наукових бригад збірних команд Радянського Союзу з греблі на байдарках і каное, по велосипедному спорту на шосе і трекі.
Під час роботи в Київському інституті фізичної культури мною був запропонований комбінований метод підготовки спортсменів, який полягав в тому, що вранці після сніданку спортсмени проходили курс інтервального гіпоксичного тренування, а через годину після нього проводилося традиційне планове спортивне тренування. Інтервальне гіпоксичне тренування полягає в наступному. Спортсмен, сидячи в кріслі, в спокої, дихав повітрям з 11% вмістом кисню, що подається йому через шланг і маску апаратом «Гіпоксикатор» протягом 5 хвилин, а потім переходив на дихання кімнатним повітрям з 20,9% вмістом кисню протягом 5 хвилин. Після першого циклу повторювалося дихання гіпоксичною сумішшю з наступним переходом на кімнатне повітря. Комбінація впливу двох типів кисневої недостатності — гіпоксії, пов’язаної з низьким вмістом кисню у вдихуваному повітрі, в першому випадку, і кисневої недостатності, супроводжує м’язову діяльність («гіпоксії навантаження», згідно нашої термінології) – у другому, надавала тренувальну дію на органи дихання, кровообіг, викликала підвищення вмісту гемоглобіну у крові. За 14 сеансів це призводило до збільшення максимального споживання кисню на 6-10%, що може бути досягнуто лише в процесі тривалого спортивного тренування. У спортсменів збільшувалася аеробна продуктивність і підвищувалася працездатність, зростали спортивні результати.
З 1992 року разом з Ю. Крупко-Більшової і М. Закусило ми стали лікувати дівчат, які страждають матковими кровотечами, нормобаричним інтервальним гіпоксичним тренуванням (ІГТ) в умовах Києва. Після 4-8 сеансів ІГТ кровотечі припинялися, а після 14-денного курсу відбувалося відновлення циклу, помітно підвищувалася працездатність, і наші пацієнтки протягом усіх наступних років спостереження не зверталися в клініку за допомогою.
Хороші результати були отримані після гипокситерапії дівчат, в дитячому віці знаходилися в м. Прип’ять під час чорнобильської катастрофи, а згодом проживаючих в Києві. Як відомо, після чорнобильської катастрофи в Києві підвищилося число випадків захворювання щитовидної залози. У Київському ендокринологічному диспансері разом з М. Закусило, Кандидатом медичних наук Н. Штученок і доктором Т. Вініковой ми провели курс гіпокситерапії хворих гіпотеріозом. У цих хворих помітно підвищився вміст гормонів щитовидної залози в крові і значно покращився загальний стан, підвищилася працездатність. Ми мали можливість обстежити їх через півтора місяці після закінчення курсу лікування, результати були хороші.
Я народилася, вчилася і майже все своє життя працювала в Києві. Київ — це мій дім, я мрію про те, щоб Київ і зараз, як і раніше, був «столицею вивчення гіпоксії», як його називав колишній голова відділення фізіології АН СРСР академік В.Н. Чернігівський, докладаю всіх зусиль для цього.
За матеріалами статті В. Прицкера, опубл. 10 липня 1998 р.
У статті використані фотографії з архіву Інституту фізіології ім А.А. Богомольця НАН України та особистих архівів співробітників відділу, а також Internet.
А.Г. Портніченко, ред.